Донцов ховає Донцова. Стаття



бет9/10
Дата06.07.2016
өлшемі6.04 Mb.
#181768
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

82


раз грабунок. Сучасна рвійна теж грабунок, але ще й
велетенське биття шибок.

Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убран-


нях сповнили всі вулиці. Нечисленні німецькі вояки тону-
ли в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо.
Старе кінчилося, мало початися нове.

Чи його уявляли? Ні. Одні говорили: буде україн-


ський уряд на чолі з Винниченком. Більше розповідали:
а знаєте, в Дніпропетровському вже повідкривалися
крамниці, величезні, як перед революцією, і все є, і все
дешево, і німецьке. Має початися невідоме нове.

Початися!!! Не люди мали його почати, а воно ма-


ло початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай
поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи:
залишені большевиками міни розсаджували будинки.
Німці лютували й вішали на ліхтарях „заручників“ —
випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися
стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до
міста не було, базари стояли порожні. По парканах
розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і
страшною, нікому незрозумілою галицько-еміґраційною
тарабанщиною, що мала називатися українською мовою

  • люди питали здивовано, що таке карність? що таке
    важність зарядження завішено? Там говорилося про те,
    що не можна займати військового майна — інакше су-
    вора кара; що не можна не слухатися німецького вояка

  • інакше сувора кара... кара... кара. Але там нічого не
    говорилося, що можна і як же жити. Нове, що прийшло
    замість старого, було байдуже до людей. Люди — вони
    називалися тепер офіційно тубільцями — цікавили його
    лише постільки, поскільки вони могли б перешкодити
    пересуванню або прохарчуванню війська.

Що ж робили люди тоді? Протестували? Організо-
вано виступили? Вони спробували виявити активність в
інерції. Сказали: треба збиратися на старі місця праці.
Реєструватися там. Люди стали сходитися, складати
списки. Очевидно, слідом за тим мав прийти хтось, дати
кожному роботу і визначити плату. Хтось не приходив.
Поволі люди перестали сходитися. В місто вступив голод.
Одразу вдарив скажений мороз. Не було світла, води,
палива. В місто вступила смерть. Тоді почався великий
розбрід: на вулицях серед снігових заметів коцюбіли
трупи, хто міг, рятувався на села. Аж тепер виявлено
ініціятиву, вона була спрямована — як у мишей з ко-
рабля, що тоне, — на самоврятування.

83


Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події
30 червня відомі, нема потреби їх переказувати.
Не будемо оцінювати їх з політичного погля-
ду. Чи проголошення української держави тоді було ак-
том державної мудрости, чи воно було виявом хлопча-
чого змовництва, — це для нас тут не важить. Важить
психологічна сторона. Львов'яни оглядали скривавлені,
задимлені Бриґідки, — але не ждали, що хтось дасть їм
нове життя, новий порядок, нове місце в новій Европі.
Розумно чи нерозумно, але вони діяли. Державний пра-
пор віяв на ратуші. Люди брали життя в свої руки. Во-
ни стверджували Львів як столицю. Харків’яни не ствер-
дили свого міста як столицю. Вони навіть не думали
про таку можливість. *)

Вони не думали. C‘est le mot. Провінція — не віко-


нниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затиш-
ку безвиїзної гайдельберзької кімнати, не повія на мюн-
хенському двірці. Провінція — віконниці й голуби, жа-
люзі й галки, Ясперс у затишку своєї гайдельберзької
кімнати й повія під дощаним дахом мюнхенського двір-
ця. Провінція — все те, що не думає, що воно столиця
світу. Провінція — все те, що не стверджує себе /Сто-
лицею світу. Провінція — не географія, а психологія.
Не територія, а душа.

Що доброго може бути з Назарету? Назарет був


глуха провінція. Звідти вийшов Ісус Назарей: він не
мислив категоріями Назарету і Самарії і їх протйстав-
лення. Для нього існувало людство, людина, світ і Бог.
Назарет і Єрусалим стали осередками тисячолітньої іс-
торії. І коли йшли на Схід хрестові походи і коли сьо-
годні араби воюють бомбами з жидами, — це все пос-
тало — і багато іншого — з того, що Назарет ствер-
джено центром світу

Нова Англія — Америка — була дикою провінцію


старої Англії. Коли вона в роки 1774-1776 повстала про-
ти метрополії, вона почала переставати бути провінцією.
Потім Америка усвідомила свою самодостатність (док-

*)До відома. Це не дискусія про східняцтво й галичанство.
Це простіше: режим відучив харків’ян діяти політично. В економіч-
ній царині Схід і Захід наші однаково продуктивні. В техніці пере-
вагу має Схід. В мистецтві часто теж: порівняйте живі реакції схід-
няків у театральній залі і приспаність галичан: спустилася завіса,
вони мовчки виходять (оплески й виклики для них була б провін-
ційність!), Не віримо ані в переваги однієї з галузей нашого народу,
ані в провід Віримо в гармонійну співпрацю — і взаємодоповнен-
ня. Не зважаючи на тимчасові побутові відмінності.


84


трина Монрое), потім вона проголосила себе стовпом і
осередком нової віри — демократії і понесла цю віру в
світ — і сьогодні стара англійська метрополія уже жи-
ве з тих крихт — духовних і матеріяльних, що перепа-
дають їй від колишньої колонії.

А історія Москви? Суздаль — провінція Києва. І


коли Суздаль 1169 року повстає на Київ, — він прого-
лошує цим, що він не хоче бути провінцією. Потім при-
ходить ідея третього Риму, — а четвертому не бувати,
потім у тяжкій кризі жовтневої революції ідея східньоев-
ропейської імперії перетоплюється в ідею світової ім-
перії.

А Київ, столиця в XII ст. і столиця ще в XVII ст.,


стає сірою провінцією. Співчутливо цитував Микола Зе-
ров вірш Семенка:

Взагалі — чого я прибув сюди, в Київ?

Місто досить нудне...

І не знати, чи це ти в парк попав,

Чи десь в селі між чумаків...

Нема нічого більш прекрасного,

Як сьогоднішній день.

Я не дожену його тут,

Кожного дня я зостаюсь ззаду
Тут, між своїми.

Нам це може бути прикро, але мусимо визнати:


Москва стала столицею, Київ провінцією. Париж тому
комунізується, що його вабить авреоля Москви, В про-
тивазі Париж — Пациків Париж оглядається на Москву,
і так буде, доки Київ орієнтуватиметься на Пациків.

Столиці не бувають столицями вічно. Щоб бути


столицею, треба не тільки мати й зберігати ідею, що під-
несла людину — місто — народ. Треба зберігати її жи-
вою, сповненою духу живущого і духу експансії.

Москва-столиця має лічені дні. Її ідея ще має при-


тяжну силу для тих, хто поза засягом її влади. Але вона
вже тільки фальш і сухозлотиця там, де Москва панує.
А Москва панує багато де. У Москви фактично вже не-
ма ідеї, є тільки фрази. Розумніші росіяни передчува-
ють це. Звідси ідея російського евразійства: оновлення
Азії, очоленого Росією. Хай Москва впаде, — нова Мос-
ква постане в Сибірі. Не треба думати, що евразій-
ство — тільки в еміґрації. Коли Сталін розбудовує Урал
і Кузбас, він розбудовує евразійство. Коли до ваших
дверей уночі голосно стукають і пропонують відчинити
„именем закона“, а потім везуть вас у глухому вагоні
на Колиму або на Далекий Схід, — це не тільки боро-
тьба з Києвом, це водночас реалізація евразійства: пот-

85


рібні робітники для постання Сибіру — нового центру
світу.

Але тут шанс Києва. Хвильовий знав це, коли ви-


сував український варіянт евразійства. Він називав йо-
го азіятстським ренесансом. Москва впаде. Вона вже
падає. Її заступить той, хто достатньо схоче і достатньо
зможе бути столицею. Хто буде духово самостійний і
самостверджений: в русі, в чині, навіть в помислі. Спо-
чатку і передусім у помислі. В ідеї.

Ідея наша зроджується заново в трагізмі загибелі


хутора. Був етап, коли видавалося, що хутір ще можна
зберегти. Етнографія здавалася мостом з минулого в
майбутнє через незрозуміле сучасне. Грушевський до-
водив, що Україна завжди сама собі дорівнювала. Сте-
пан Смаль-Стоцький доводив, що українська мова зав-
жди сама собі в своїй відокремленості дорівнювала. Во-
ни виховували почуття національної гордости. В цьому
їх велика заслуга.

Національна гордість — корінь і основа всього. Ти-


сячу разів мав рацію Юрій Липа: боротьба за Україну,
за українця, боротьба на Україні є боротьба тільки і
виключно за чи проти національної гордости українця.
Львів 30 червня 1941 року демонстрував, що він свою
національну гордість має. Харків 26 жовтня 1941 року
демонстрував — називаймо речі своїми іменами, — що
його національна гордість приспана. Невіра в свої сили

  • брак національної гордости. Невіра в можливість ук-
    раїнської держави — брак національної гордости. Думка,
    що Шевченко, звісно, великий поет, але Пушкін чи Міц-
    кевіч — більші, — брак національної гордости.

Майк Йогансен розповідав анекдоту: свіжо-україні-
зований містюк, захоплений своїми успіхами в опану-
ванні мови, поїхав на села. їде селянським возом і
скомбіновує ультраукраїнську фразу, щоб припасти
дядькові до смаку:

  • А що, цього року вівса добрі?

Дядько відповідає:

  • Да, етот год овьос хароіи.

Одному з двох розмовників бракувало національної
гордости. Котрому — ще можна подумати (Для тих, ко-
му правильна мова — напомильна й невідхильна ознака
нації, думати нема над чим).

Мені довелося їхати з транспортом українців че-


рез Словаччину. На чолі транспорту стояла освічена
людина і добрий українець. Він провадив переговори зі

86


словацьким начальством. Словаки говорили з ним по-
словацьки. Він міг говорити по-українськи або по-поль-
ски — інших слов'янських мов він не знав. Українська
мова ближча до словацької, ніж польська. При першій
фразі переговорів зі словаками наш доктор переходив
на польську мову. Це робилося автоматично: з вищими,
з владою говориться не по-українськи. І це теж був брак
національної гордости, хоч, правда, загнаний уже в під-
свідомість.

Большевики знають, що роблять, коли з дня в день


товчуть про „переваги“ російської культури і про впливи,
впливи: Добролюбова і Чернишевського і Курочкіна
—на Шевченка, Турґенєва—на Марка Вовчка, Горького
на Михайла Коцюбинського, Пушкіна — на Лесю Ук-
раїнку, Решетнікова і Ґл. Успенського, на Франка. Вони
борються з національною гордістю українця.

В середині 30-х років кастрований „Березіль“ пос-


тавив „Талант“ Мих. Старицького. Одну з найменш відо-
мих і найслабших п’єс драматурга. Після війни, тепер,
п’єсу віднонлено і навіть привезено на показ до Києва.
Чому така увага до цієї слабенької п'єси? Секрет прос-
тий: п'єса двомовна. Пани говорять по-російськи; мужи-
ки —по-українськи. Сучасні пани — офіцери, урядовці,
партійці — теж говорять по-російски. Хай складається
враження, що мова „культури“ — ніколи не українська.

Крапля падає за краплею. Душу українця продов-


бати тяжче, ніж камінь. На тисячі ренеґатів припадають
десятки тисяч непоборних. Ґрунт родить українство. У
глибині душі національна гордість все таки жевріє.

В понурий і спасивізований Харків у листопаді 1941


року з’явилося двоє українців з заходу. Вони привезли
жовтоблакитний прапор — і одного дня він замайорів
на Міській управі. І він став осередком притягання сил,
пробудження національної гордости. Вона не була вбита.
Але приспана вона була.

Заслуга вісниківства, передусім, її розбудження.


Кожна зчервона-цегляна книжка була ударом по оспало
сті. Кожний удар лапою леопарда викликав кровотечу. А
кров—це полум’я. Без вісниківства, можливо, не було б
Хвильового і не було б державного прапора (хоч і без
держави) на ратуші Львова і згодом на міській управі
Харкова.

Але вісниківство було все таки тільки спробою


зберегти хутір. Сучасна зрощеність вісниківства з Па-
циковим виразно це доводить. Як і Грушевський і Смаль-

87


Стоцький, воно культивує цілість у самозамкненості, звід-
си в нього виключність і принципова вузькість. Однією ру-
кою воно підносило Київ на висоти майже містичні, з друго-
го боку, воно ставило глухий мур між Києвом і світом. Воно
казало: Київ є Київ. Світ є світ. Київ самостійний і
незалежний від свіу. Воно багато говорило про експан-
сію і аґресію, але воно розуміло під цим фізичний під-
бій світу. Мрії Юрія Липи про всіляких кольорів Украї-
ни зродилися з цього джерела. Треба було здобути Ка-
захстан і зробити його Сірою Україною. Здобути Дале-
кий Схід і зробити його Зеленою Україною. Липа відчу-
вав потребу зломити ті мури, шити і — часто — просто
фанерні куліси, які вісниківство ставило між Україною
і світом. Але скутий чисто вісниківськими поняттями
раси і волі, він робив це наївно і по-гімназійному за-
мріяно.

Вісниківство — це була аґресія ІІацикова. Це була


спроба зусиллям зосередженої волі ствердити Пациків
у світі, відгородивши його від решти світу. Збудувати
острів, — але не серед озера, а серед суходолу. Хоч як
Донцов воював з Грушевським і іже з ним, це було пря-
ме продовження діяльности Грушевського, тільки підне-
сене в ступінь фанатичної аґресивности, вишкірености
зубів і нагострености пазурів (леопард!). Це була спро-
ба провінції протиставити себе світові, піднісши провін-
ційність у святая святих.

Мені довелося прочитати кілька рецензій на виста-


ву Гоголевого „Ревізора“ на німецькій сцені. Усім кри-
тикам німцям особливо впала в очі сцена, коли Бобчин-
ський із сльозою в голосі просить п’яного Хлестакова
переказати в Петербурзі, що от, у провінційному місті N,
живе такий собі Петро Іванович Бобчинський. І більше
нічого: тільки переказати. Німецькі критики уздріли тут
щось таке echt menschliches, що затьмарило в їх уяві
всі інші образи комедії. Це не дивно в Німеччині, яка
після поразки свого вісниківства спустилася знов на
рівень провінційности передвісниківської.

А що ж таке був, об’єктивно розглядаючи, весь


етнографічно-народницький період нашої історії, як не
просьба, щоб світ знав, що от живе на світі довкола
провінційвого міста Пацикова — обмовка, я хотів ска-
зати: Києва — такий український народ. А п’яному Хлес-
такову, що „зриває квітки насолоди“, звичайно, байдуже,
живе той народ чи не живе і нещасний він чи не нещас-
ний. Хіба позичити в нього — навіки позичити — 50

88


карбованців, за що і дістати собі ж таки подяку! Це той
самий етап, що переживала й Німеччина до Бісмарка.

І от просити надокучає. Чи не краще вимагати? Біс-


марк грюкає кулаком об стіл. Гітлер махом руки посилає
військо на схід, захід, північ і південь. Хай знає прок-
лятий світ, що живе в провінційному місті Петро Івано-
вич Бобчинський. І Донцов грюкає по столі і хоче ствер-
дити існування в світі Петра Івановича Бобчинського.
Правда, він не має війська і не має битв під Садовою,
Седаном, Дюнкерком, Ель Алямейном і Сталінградом.
Але хоч у менших маштабах, процес перебігає пара-
лельно і з тією ж закономірністю.

Провінція може ствердити себе тільки тоді, коли


вона, спираючися на свою традицію, висуне надпровін-
ційну ідею. Світ не цікавить існування Бобчинських у
дуже добре гаптованих сорочках і провінційних міст,
де вони живуть. Якщо Бобчинський просить, у нього
„позичать“ 50 карбованців, які прокутять у Санкт-Петер-
бурзі. Якщо він буде грюкати по столі, проти нього ук-
ладуть союз і постараються його знищити. Його не зни-
щать тільки тоді, коли він сам перейде межі своєї про-
вінційности. Світ має жалю ще менше, ніж п’яний Хлес-
таков. Стадія зухвалого Бобчинського кінчається розгро-
мом і відкиненням його на стадію попереднього, жаліс-
но-сльозливого Бобчинського. Так відкинено Німеччину

  1. року. Так відкинено Німеччину 1945 року. А хіба
    мало проявів такого відкинення в рецидивах просвітян-
    щини й просвітянського соціалізму в нашій сьогоднішній
    дійсності, пресі, мистецтві?

Потебня казав: „Наші батьки й діди були сильні в
своїй народності мимоволі і самі, не усвідомлюючи собі
того, могли ще залишатися українцями; але ми вже мо-
жемо бути сильні тільки свідомістю своєї окремішности“.
Цю свідомість окремішности Грінченко прищеплював,
видаючи популярні книжечки про гетьманів, про те, як
постав світ, і про те, чому іде дощ; Сергій Єфремов,
підносячи патріярхальність Марусі і засуджуючи арис-
тократок Ольги Кобилянської і еротику Гната Хоткевича;
Грушевський, ототожнюючи антів з українцями; Степан
Смаль-Стоцький, обґрунтовуючи споконвічність і найсп-
равжнішу слов’янскість української мови; Донцов, дово-
дячи принципову, одвічну несприйнятність російської
культури для українців. Все це було потрібне й добре.
Одначе все це було культивування Пацикова. Все це

89


означало ізоляцію від світу. Все це означало ідеологію
острова. А ми — на материку.

І тому перефразуємо Потебню: Наші народники й


вісниківці ствердили свідомість нашої окремішности;
відкрили нам очі на нашу традицію; обґрунтували нашу
самобутність. Але ми вже можемо бути сильні тільки
вмінням включити себе в світ і — поганий той вояк, що
не вміє бути генералом — повести його за собою. Це
робить тільки ідея. Ідея виростає із схрещення традиції
і самобутности з добою і простором. Хвильовий знав
про це, коли говорив про азіятський ренесанс. Німеч-
чина й досі не знає про це, хоч двома війнами вчено її
цього.

Застережімся: вищий етап не виключає нижчих*


Для малих і дорослих підлітків і тепер корисні Кащенко
й Просвіта. Для юнаків різного віку — від 15 до 80 ро-
ків — і тепер потрібне вісниківство. Кожна культура
многошарова. Вищі шари не виключають існування ниж-
чих. Франція має Валері, Кльоделя і Сартра, але має і
Дюма, Льоті і П’єра Бенуа. Англія має Олдінґтона, Гак-
слі і Еліота — і має Конан-Дойла і його послідовників.
Наше становище ускладняється тим, що при пропорцій-
но малій, незмірно малій кількості інтелектуального ак-
тиву ми мусимо одночасно обслуговувати і активізувати
всі три шари нашої культури. Звідси (і з обмежености
Пацикова) виростає взаємна зневага і поборювання. Прос-
віта ненавидить вісниківство. Вісниківство зневажає
Просвіту. Обоє вони не можуть спокійно говорити про
третій, вищий етап. Цей, з трудом пробиваючи собі шлях
у тяжких обставинах, починає громити просвітянство й
вісниківство як такі, тоді як має виступати тільки про-
ти їх зазіхань на монополію і провід. І так обмежені
національні сили марнотратно вичерпуються у взаємній
боротьбі, тоді як вони мусіли б посісти ділянки спільно-
го фронту одне побіч одного — і цілком звернутися на
війну з зовнішнім ворогом. Перешкоджають цьому тіль-
ки амбіції: як визнати, що моя ділянка, хоч і потрібна,
але не єдина, не головна, а підрядна? Або хоч головна,
але не єдина?

Франція теж не тільки Париж. І вона не може іс-


нувати без Пацикових. Звідти приходять у національний
організм живущі соки, червона кров. Але там Пацикови
знають свою підрядну ролю і не претендують заступи-
ти Париж і з пошаною на Париж дивляться. Історія ли-
шила нас без нашого Парижу, і ми вирішили заступити

90


його Пациковим. Марні спроби, даремні зусилля. Якщо
так триватиме далі, це означатиме самогубство. Не хо-
чемо руйнувати наші Пацикови, але Картагена провін-
ційности як осередку й суті нашої культури й духовос-
ти мусить бути зруйнована. Ми не на острові, ми на
материку.

Але парадоксальність нашого становища в тому,


що ми одночасно мусимо будити елементарну націо-
нальну свідомість і закликати до національної виключ-
ности, закликати до національної виключности і бороти-
ся з нею, прагнучи включитися в світ і обгорнути світ.
Логічно протилежні етапи історично опинилися поруч.
Не маємо права зректися жадного. Тим важливіше виз-
начити місце й межі кожного, виробити основи співпра-
ці, співіснування. Опрацювати диспозицію єдиного
фронту. '

Наш поїзд їде до Мюнхену. Але тепер ми вже зна-


ємо: Мюнхен — провінція. Сучасна провінція. Провінція,
відкинута з позиції зухвалого Петра Івановича Бобчин-
ського на позицію зворушливого (echt menschliches)
Петра Івановича Бобчинського. Водночас провінція sub
speciae Antichristi venturi. Дві столиці світу— Москва і
Нью-Йорк — не вічно будуть столицями світу. Одна втра-
тила свою ідею. Другий — надщерблює її своєю теорією
smelting-pot. Тут шанс Києва. Картагена нашої провін-
ційности мусить бути зруйнована.

Провінція втрачає свої зовнішні атрибути. їх, прав-


да, ще більше, ніж досить. На острові до ясена була
прибита дошка, на ній висів правильник табору. Він по-
чинався так:

„І. Назва та характер табору: Пластовий Юнацький


Табір о характері виховно-вишкільнім із окремим уз-
глядненням водних занять“. Це написано дитячою рукою
на лінованому папері. Але текст складала напевно не
дитина. Ми зберігаємо февдальний звичай цілування ру-
зок усім заміжнім паням і навіть культивуємо це як
чразок чемности в шкільних читанках, затверджених
ЦПУЕ. На сцені найкращого нашого театру співають
арії:

Тихе сяйво сонпе з неба шле,

Йому нарешті жінка ти будеш вже.

Це все і багато іншого — від нашого ще недавнього


селюцтва, від культурництва, від бажання скидатися на
панів (Микола Куліш мовляв: Нація дядьків і переклада-
чів), від комплексу меншевартности. Та все це — реш-

91


тки. Поведінка о провінційнім характері ставатиме де-
далі смішнішою і виведеться. На Сході — в Україні і
на Заході — в Америці. Тяжче з смаками, уподобання-
ми, ідеями чи безідейністю.

Ми говоримо про азіатський ренесанс, а при зуст-


річі з людиною Сходу морщимо ніс. Пригадую: я відві-
дав хвору Гриневичеву, що лежала в Мюнхені в лікарні
для ДП. Сусідка її була калмичка. Як захопилася нею
вже тяжко хвора, але завжди— за власним висловом —
geistessprühende Гриневичева! Вона записала від неї
калмицьку абетку, опис жіночих убрань калмицьких, ві-
домості про калмицьку музику, медицину. І вона пере-
повіла мені зустріч німецького пастора з калмичкою.
Пастор відвідує лікарню. Він почув, що лежить буддист-
ка і попросив дозволу розповісти їй буддистську леґен-
ду. Ось леґенда: троє людей своєю святістю так догоди-
ли Богові, що коли вони купалися в ставку, їхні одежі '
висіли в повітрі, як надягнені на них, і вигрівалися на
сонці. Раз, коли вони купалися, налетів орел і вихопив
з води рибу, яка полонила їх блиском своєї луски. Пер-
ший праведник сказав: —Яка зла птиця! —Він сказав це,
і його одежа впала на землю. Другий сказав: Бідна риба!

  • і його одежа впала на землю. Третій промовчав — і
    його одежа лишилася висіти. Він подумав: „ Я не мушу
    втручатися. Хіба риба не полонила нас своєю красою,
    блиском луски в повітрі? І хіба орел не потребує їсти?“

Леґенду розповів німецький пастор-євангелик буд-
дистці - калмичці. І коли він відходив, вона, немолода
вже жінка, буддистка, поцілувала йому, німцеві, моло-
дому, руку.

Цю подію, цю леґенду розповіла мені Катря Грине-


вичева — може найменш провінційна і найбільш аристо-
кратична з усіх українців, що я знав. Це не робилося по-
рядком здійснення теорій про азіатський ренесанс і ро-
лю України в ньому. Це робилося порядком відчуття спо-
ріднености високого. І з таких почувань і зустрічів зрод-
жується роля України в азіятському ренесансі. Але це
означає: вийти за межі нашої провінційности. Пробити
панцер самозамкнености, яким ми мусіли колись відгоро-
дитися від світу, щоб ствердити себе, але який тепер му-
симо скинути з себе, як змія, виростаючи, лиснаву шку-
ру на весні.

Це відчувала Гриневичева. Зате вона все життя ка-


ралась, живучи „ не на своїй вулиці“ — серед міщанства,
плебейства, нетерпимости і естетичної глухоти. Цього


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




©www.dereksiz.org 2022
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет